320 років від дня народження Василя Григоровича-Барського (1701-1747)

Василь Григорович-Барський (відомий також за псевдонімами Плака, Альбов, Рос, Київський) (1701-1747) – відомий український письменник і мандрівник.

Розпочавши 1724 р. зі Львова свою прощу по християнських святинях, завершив її поверненням до Києва лише у вересні 1747 р. Запрошений для викладання до Києво-Могилянської Академії, так і не зміг здійснити свого наміру, оскільки 7 жовтня 1747 р., через місяць після повернення, помер. Упродовж 24-річних мандрів Василь Григорович-Барський пройшов пішки через Польщу, Угорщину, Австрію, Болгарію, Грецію, Румунію, Італію, відвідав головні пам’ятки давніх цивілізацій та раннього християнства у Сирії, Лівані, Іраку, Йорданії, Ізраїлі, Єгипті. Двічі відвідував Афонські монастирі. Увесь складний шлях мандрівника знайшов відображення в описі подорожі, проілюстрованому 148-ма малюнками – видами міст, планами та видами монастирів, розчитками написів (до нашого часу збереглося 137). Як ревний православний Григорович-Барський вшанував і докладно описав пам’ятки як східної, так і західної християнської культури. Ще за життя мандрівника фрагменти його твору переписувалися, користувалися популярністю і отримали високу оцінку духовних та світських читачів. Ще до публікації твір був надзвичайно популярним серед духовної і світської еліти на Україні. Текст “Мандрів” зі скороченнями вперше опублікував у Санкт-Петербурзі В. Рубан 1778 р. У 80-х рр. ХІХ ст. повне видання з ілюстраціями у 4 томах здійснив російський археограф М. Барсуков. 2000 р. у видавництві Соломії Павличко “Основи” видано повний текст “Мандрів” у перекладі з давньоукраїнської П. Білоуса. Автограф твору зберігається серед рукописів ЦНБ ім. В. І. Вернадського НАН України у Києві.

Початок мандрів Василя Григоровича-Барського безпосередньо пов’язаний зі Львовом. Його родина походила з Бару (що, напевно, пізніше й зумовило появу прізвища), але в другій половині XVII ст. переїхала до с. Літки біля Києва, а згодом і до київської Печерської Слобідки та на Поділ. Батько був купцем. Народився Василь 1701 р., початкову освіту здобув вдома. 1715 р. вступив на навчання до Києво-Могилянської Академії, де успішно опанував вступний цикл, і 1721 р. розпочав вивчення богословсько-філософських курсів, які мали завершувати повну освіту. Батько, як згодом згадував Василь, намагався схилити його до “вдосконалення у церковній справі” та відмови від продовження наукових студій, але прагнення опанувати різні сфери знання у ньому переважили. Але продовжити навчання Василь не зміг – несподівано важко захворів. На лівій нозі у нього відкрилася велика рана і тодішня медицина не могла нічим зарадити. Стан здоров’я був настільки важким, що, як згодом писав сам мандрівник, на той час втратив надію на зцілення. Але саме ця подія і стала одним з чинників, які спонукали Василя до мандрів, та, зокрема до подорожі до Львова.

Коли юнак почув, що його одноліток та однокласник, брат ігумена Свято-Михайлівського монастиря (1716-1719), а на той час суздальського єпископа Варлама (1719-1724), Юстин Леницький зібрався повчитися у Львівській єзуїтській колегії, то вирішив спробувати і собі, тим більше, що чув про добрих львівських лікарів, які могли б допомогти. Умовивши матір та відмовившись повернутися на вимогу слуги, якого батько скерував аж на дорогу, у липні 1723 р. Василь з Юстином вирушили в далеку дорогу. Мандрівник із захопленням згадував своє перебування “у славетному місті Львові, в якому є кам’яні будівлі, і чудові церкви, і дзвіниці, і школи, і чимало освічених людей”, тим більше, що саме тут він і справді знайшов лікаря, який швидко допоміг вилікувати ногу. З великою радістю прийняли православних мандрівників і львів’яни-українці. Григорович-Барський згадував їхні розповіді про насильне упровадження унії та таємне збереження православної віри. Тепло прийняв у себе і на якийсь час забезпечив житло Василеві ігумен львівського монастиря св. Іоана Богослова Пахомій (Гучинський), який згодом і благословив його на прощу.

Наступним завданням, яке ставили перед собою друзі, полягало у зарахуванні на навчання до єзуїтів. Блискуче володіння латинською мовою та високий рівень ерудиції дозволили їм створити правдоподібну легенду, якої навіть після тривалих розпитувань не зміг викрити префект колегії. Хлопці представилися як рідні брати з Бару – “Барські”, розповіли свою версію про їх попереднє навчання, і були прийняті у колегію. Але недовго вони навчалися – хтось із студентів-уніатів таки викрив їх походження та віровизнання, і оскільки нові студенти були позитивно прийняті префектом і професором риторики, побоялися заявити про це відкрито і, “заздрістю чи ненавистю сповнені”, вигадали підступ. Недоброзичливці написали листа, нібито від імені батьків з Києва, із застереженнями від “уніатського лицемірства і папської отрути” і через якусь стару жінку передали префектові, ніби від якихось купців. Коли префект отримав таке “послання”, відразу ж вивісив на воротах академії “ексклюзію” – наказ про відрахування, а сам увійшов до класу і різко оголосив своє рішення стосовно “прокажених козлів” та “вовків з лісів київських”, які обманом проникли у школу.

Тиждень хлопці нікуди не ходили і вирішували, як діяти далі. Григорович-Барський надумав повертатися до Києва через брак коштів на дальше життя і важке відчуття через перехід в унію львівських православних храмів і монастирів. За намовою Юстина вони обоє звернулися до львівського уніатського єпископа Афанасія (Шептицького), розповіли йому про все і просили підтримки. Єпископ прийняв їх дуже радо, скористався своїми близькими стосунками з латинським духовенством і посприяв їм у поверненні на навчання. Кафедральний архідиякон, за порадою Афанасія, засвідчив, що хлопці походять з Львівської єпархії, а до Києва ходили, щоб побачити “чужі землі”. Уже наступного дня зранку обоє студентів на великий подив та заздрість учнів були повернуті за студентську парту (чого раніше не траплялося, незважаючи на причину відрахування). Можливо, саме цей епізод зумовив практику тогочасного і наступних ректорів Львівської єзуїтської колегії, які з 1724 р. у випадку вступу на навчання українців суворо стали вимагати рекомендацій уніатських архієреїв.

Але й тепер навчання Григоровича-Барського у Львові було уже нетривалим – через кілька місяців у квітні 1724 р. він вирішує піти у далеку прощу до Барі (обітницю поклонитися мощам св. Миколая Чудотворця він дав ще під час хвороби) та Риму. Отримавши підтримку Афанасія (Шептицького), який подбав про видання патентів-свідоцтв для прощі, а також відповідних грамот від єзуїтів та латинського архієпископа, після Пасхи та святкування престольного свята св. Юрія у львівському кафедральному соборі, мандрівник вирушив у подорож святими місцями, яка тривала аж до 1747 р.

Після повернення до Києва був запрошений викладати до Києво-Могилянської академії, але приступити до роботи не встиг.

Помер у Києві.

Василь Кметь